Валерій Побідаш

Наче пісня журавлина

Далечінь зове.

Чи то чайка, чи хмарина

Над Дніпром пливе…

Задивився в чисте небо

Витачів – Боян,

Голубінь Дніпра і неба –

Як очі слов’ян!

Де й поділись лихоліття, -

Поміж круч вляглись.

І проріс Ти крізь століття

Кращим, ніж колись.

Над тобою вільний вітер

Вільно промишля.

А навколо первоцвітом-

Валерій Побідаш

Пісня про Витачів

Сл. і муз. Лідії Побідаш  (з альбому «Мелодія душі)

Знов мене хмарини білі проводжають в путь,

 Ніби чайки сизокрилі над Дніпром пливуть.

Мов колиска й серця світоч всіх слов'ян-братів

 Постає мій дивний Витич з праглибин віків...

 Над тобою лихоліття чорні пронеслись,

 Відродивсь ти крізь століття кращим, ніж колись.

Знову віє вільним вітром, а довкруг - поля...

Ще розквітне первоцвітом батьківська земля!

Та земля, де боса влітку кручами брела,

Та земля, що споконвіку Київ берегла,

Та земля, що народила плем'я орачів...

Будь же завжди, вічно, милий,  древній Витачів!

Валерій Побідаш

Слово про Витачів

   Валентина Юшкевич

Там, де сивий Дніпро

Свої води несе,

Де круті береги

Вранці сонце стрічають,

Народилось село,

Моє рідне село,

Його з давніх давен

«Витачів» величають.

Там, де біль лихоліть

В кожнім серці лежить,

Де Красуха-гора

Дивину пам’ятає,

Пригорнулось село,

Моє  рідне село,

Його з давніх давен

«Витачів» величають.

Де буяють гаї

І хліби золоті,

Там, де руки людські

Ніжно землю плекають,

Притулилось село,

Моє рідне село,

Його з давніх давен

«Витачів» величають.

Там, де юнь молода

В срібних росах росте,

Де берізки сумні

Таємниці всі знають,

Притаїлось село,

Моє рідне село,

Його з давніх давен

«Витачів» величають.

Де Шевченкова мрія –

Капличка мала,

Де купальські пісні

Понад краєм лунають,

Причаїлось село,

Моє рідне село,

Його з давніх давен

«Витачів» величають.

Там, де весни буяють

В вишневих садах,

Де в руках матерів

Рушники розцвітають,

Розквітає й село,

Моє рідне село,

Що його з правіків  

«Витачів» величають!

Валерій Побідаш

Калина

Сл. і муз. Лідії Побідаш   (з альбому «Мелодія душі»)

 Та тополя – то є моя доля,

 Та вербичка – то моя сестричка,

А калина, червона калина, -

 То є мила моя Батьківщина.

Білим цвітом вона процвітає,

 Соловейка в гіллях колихає.

Від морозу стає ще добріша,

 А для серця вона – наймиліша.

 Я в пучечки калину пов’яжу,

Всьому світу калину покажу.

Від усього калина лікує,

До усього калина смакує.

 Соловейком полечу по світу,

 Від Вкраїни понесу привіти.

Ті червоні кетяги калини –

Від моєї любої Вкраїни!

Та тополя – то є моя доля,

Та вербичка – то моя сестричка,

 А калина, червоная калина, –

То є Мати моя – УКРАЇНА…

Валерій Побідаш

Микола Парфьонов, Витачів

 Княжий шпиль.

На кручі, що над сивим Бористеном

Хрестом каплиця неба дістає.

Тут Вічність дише диханням смиренним,

 Щось в цьому всьому Святобожне є...

Круті холми душею я приємлю

З прадавнішніх, розтерзаних епох.

Таю надію, що на оцю землю

 З небесних сфер таки ж бо зійде Бог...'

Валерій Побідаш

Микола Парфьонов,  Витачів

     'НЕ ВСТИГ ТАРАС…'

Я зустрів його біля каплиці

 Над Дніпром у світанкову рань...

Чую сплеск священної водиці,

 І на серці - завмирання ран...

Тут Тарас над берегом Славути

України бачив виднокруг:

Сіють на полях брати розкуті

Без печалі, глуму і наруг.

Слухав дзвони в бронзовому гулі,

Полохливе птаство на льоту,

Трелі солов'їнії розчулі,

Колискову пісню золоту.

 Пам'яттю над кручею хатину

Над сивілим долею Дніпром

Будував, спішив на Україну,

Розпрощавшись з холодом й Петром...

Богом розтерзались в думах мрії,

І не знав, що з ями принесуть

(На чужині ледь прикриті вії),

Щоб в Чернечій схоронилась путь.

Валерій Побідаш

               Зоря Витич

              Сл. і муз. Лідії Побідаш

Вечір дрібною росою тихо ляга на поля,

Сяє земною красою рідна полянська земля.

Дивляться зорі пророче в синії води Дніпра,

Здавна очікує час свій урочий мудра Красуха-гора.

Капищем бога Перуна була твоя голова,

Чула варязькії руни, чула Христові слова…

Звідси рушали в походи предки до дальніх країв.

Вслід їм з Красухи крізь бурі й негоди вогник Любові горів.

    Витичів мій, Витичів мій, - зоряний Безмір, мовчання і грім!

    Витичів мій, Витичів мій, будеш Ти завжди у серці моїм.

Предки за долю боролись в сивій віків далині,

Будить новий Вітаполіс серця досвітні вогні.

Кличе до нової долі Часу стрімка течія!

А в таємничому Зір Дивоколі

Витичів

                 Вічний

                                  сія!

        Витичів мій, Витичів мій, - зірка Надії і Віри в життя!

         Витичів мій, Витичів мій, - Ти відкриваєш Людське Майбуття!